Ми всі приречені
жучки-комарики-світлячки, які летять на світло і штовхають перед собою свій
світ – гімняну кульку «Йа». Як ця гімняна куля може бути всім світом, спитаєте
ви? Чи як це весь світ може стати гімняною кулею? Ми наївні і не знаємо, що
світло насправді є в нас самих. Не ймете віри? Пєлєвін переконає навіть
найвпертішого Хому невірного. Втім, суть книжки так просто не зрозумієш. Не
кожен зможе докопатися до неї, адже вона захована майже на останніх сторінках
життя комах, а дійти до кінця – справа не для слабкодухих читачів.
Переплетені
одна в одну маленькі історії. Комарі, світлячки, цвіркуни, мурахи, блохи –
живуть і не здогадуються, що їхні боги близько. Люди, які вирішують їхнє життя
і смерть, і які самі так подібні на безпомічних комашок, які заплуталися у
нерозгаданій павутині життя. Погодьтеся, чи не кожен з нас думав над такою
теорією буття ще, мабуть, у дитинстві.
Іноді Пєлєвін, як
справжній постмодерніст, іронізує зі своїх побратимів-постмодерністів (в тому
числі і з себе): «Постмодернізм я не люблю. Мистецтво радянських вахтерів… У
всьому цьому постмодернізмі нічого немає, крім хуїв і трикутників».
Книжка «Життя комах» –
алегорія на людське життя, логічне продовження світоглядних позицій Пєлєвіна.
Проте смаку і свіжості їй бракує, як і в екзотичних стравах з тарганів у наших
східних ресторанах, приготовлених не в’єтнамцем, а кухарем-слов’янином.
Немає коментарів:
Дописати коментар