ЩО Ж, АВТОРУЧКА -- ЦЕ НЕ ШАБЛЯ ІЗ ПІХОВ!

Ліна Костенко повертається. ЇЇ вірші надихають писати нові вірші. Вчора відбулася презентація нового видання "Берестечка", а на днях вона відсвяткувала свій 80-літній ювілей. Сумно, якщо чесно, хочеться, щоб такі люди жили довго, бо в нас їх небагато. Але пані Костенко показує чудову форму як фізичну, так і творчу. Відвідує Чорнобиль, багато пише, редагує надзвичайно прискіпливо свої твори, чого нам варто в неї повчитися. Просто дивує, де береться стільки енергії в цій жінці?

А ще я з нетерпінням очікую на новий прозовий роман "Записки українського самашедшево"!!! Ну дуже вже хочеться почитати, зважаючи на те, що рукопис А-ба-ба-га-ла-ма-га має вже давненько. 

Далі красномовніше скажуть лише вірші. Ліни Костенко, звичайно.

Спинюся я                                                                                                                        

і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй.

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

і пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом - по гарячому сліду.

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Біль єдиної зброї

   ................................Слово, моя ти єдиная зброє,
   ................................Ми не повинні загинуть обоє.
   ......................................................Леся Українка
  

  

   Півні кричать у мегафони мальв —

   аж деренчить полив’яний світанок…

   Мій рідний краю,

   зроду ти не мав

   нейтральних барв, тих прісних пуританок.

  

   Червоне й чорне кредо рукава.

   Пшеничний принцип сонячного степу.  

   Такі густі смарагдові слова

   жили в тобі і вибухали з тебе.

  

   Слова росли із ґрунту, мов жита.

   Добірним зерном колосилась мова.

   Вона як хліб. Вона мені свята.

   І кров’ю предків тяжко пурпурова.

  

   А хтось по ній прокопував рови.

   Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

   І сниться сон: пасуться корови —

   сім тучних, але більше тощих.

  

   Скубуть озиме, нищать ярину,

   ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

   Трагічна мово! Вже тобі труну

   не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

  

   Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

   Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

   Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

   з твоїх принижень — не з твоєї величі!

  

   Твій дух не став приниженим і плюсклим,

   хоч слала доля чорні килими

   то од Вілюйська до Холуйська,

   то з Києва до Колими.

  

   З усіх трибун — аж дим над демагогом.

   Усі беруть в основу ленінізм.

   Адже ніхто так не клянеться богом,

   як сам диявол — той же шовінізм.

  

   Як ти зжилася з тугою чаїною!

   Як часто лицемірив твій Парнас!..

   Шматок землі,

   ти звешся Україною.

   Ти був до нас. Ти будеш після нас.

  

   Мій предковічний,

   мій умитий росами,

   космічний,

   вічний,

   зоряний, барвінковий…

   Коли ти навіть звався — Малоросія,

   твоя поетеса була Українкою!

Що ж, авторучка — це не шабля із піхов.     
Ворожа кров не бризне з-під пера.             
І лиє дощ. І гетьман не приїхав.
Неслушний час. І все-таки пора.

Пора, пора!
Живеться, як на Етні.
Ганьбу віків лиш магма відпере.
Це лиш слова. Зате вони безсмертні.
Вгамуйте лють. Їх куля не бере.

 В кого авторучка, в кого клавіатура, 

головне, щоб мета була одна, благородна!