коли я в навушниках, світ навколо схожий на відеокліп. мені так легше сприймати цю реальність і персонажів, які її населяють..... .... Річка внизу виглядає найбільшим дивом. Так почуваються люди, що давно звикли до міських краєвидів з вікон багатоповерхівок, коли вперше опиняться на даху. Їм бракує стін, скла і захисних бар'єрів, так багато повітря, простору і неба, що паморочиться в голові...
...хтось потрапив у невдалий відрізок доби. люди, які вечорами виходять на вулиці, просто змушені рано чи пізно взяти в руки балончик і піти розписувати стіни. або перелізти вночі через паркан і видертись на недобудований недохмарочос. або розтрощити кувалдою телевізор на центральній вулиці міста...
... загальнонаціональне свято -- вечір п'ятниці -- буде тільки завтра, але цей один (чоловік) вже почав до нього гідно готуватись...
під кожним словом можу підписатися. книжку молодого письменника Антона Кушніра прочитала на одному подихові. дивний збіг, так співпало, я тоді знімала матеріал про дігерів та підземні екскурсії у Львові. тож книжка тільки підохотила мене до роботи.
а ще тут знаходиш багато подібного до життя кожного містянина. затори, ранкові та вечірні пробіжки на роботу, монотонне сидіння за комп'ютером, офіс, вечірня випивка, нудьга... це плюс соціальна несправедливість та екзистенційна криза спонукають молодих людей до "іншого життя", життя на повну, шаленства, драйву, романтики, відриву, антисуспільних дій.
футбол у підземній річці, пікнік на опорі високовольтової лінії електропередач, флеш-моби, хуліганські витівки з біл-бордами... виявляється, життя кольорове, навіть якщо тобі вже за 25 і ти самотній. навіть, якщо ти журналіст і іншим твоє існування здається феєрверком. можна і далі сходити з розуму від розуму, а можна написати книжку.
Немає коментарів:
Дописати коментар