Паоло Джордано "Самотність простих чисел"

Останнім часом я поглинаю книжки як гарячі пиріжки. За кілька днів. Тішусь, коли купую нові екземпляри, які ще пахнуть друкарнею і свіжою фарбою.

Але це не про неї. Я купилась на модні віяння і тренди.
Книжка починається з трешу. І це чіпляє спочатку. Історія про дівчинку-лижницю та хлопчика-ботана. Сюжет захоплює, так сторінок на 50.

Ти чекаєш завернутого сюжету як в Поланіка. Або красного письменства як у Хемінгуея. Чи історію жахів як у Кінга....
Та де там! Чим далі в ліс, тим бородатіші партизани. А тут ні мова, ні сюжет, ні жодна любовна лінія вас не потішить.

Якщо коротко, це книжка про двох невдах, які так нічого і не роблять зі своїм життям. Їхні взаємини, розмови, доторки, два (!) з половиною поцілунки за весь час дуже дивні і... нудні.

Я мучилась півтора місяці з читанням. Не рекомендую. Особливо, якщо ви схильні до осінньої депресії і розбалувані хорошим чтивом.