Він стояв на цвинтарі, осяяний сонцем, яке ніби німб падало на його русяве волосся. І хоча процесія з церкви вже наближалася, не сходив з місця.
Коли почали співати за упокій, він, дивно посміхаючись, позадкував у кущі акацій, що розрослися буйними хащами навколо.
Сидячи біля гробівця своєї прабабці, я спостерігала, як по ньому метушаться мурашки і думала про переселення душ. Він так несподівано поклав мені руку на плече (маленькі руки з короткими чіпкими пальцями), я дригнула і підстрибнула.
Ми взялися за руки і пішли гуляти на старий польський цвинтар, де не було жодної живої душі. Зате там були нірки та лази під землю, куди нам категорично батьки та вчителі забороняли ходити. Проте хто б їх у свято слухав.
Ми йшли цвинтарем, я оглянулася, а поряд -- нікого.
Немає коментарів:
Дописати коментар