Недавно на День побєди зі мною сталася цікава пригода. В стилі "бути чи не бути".
Класна погода, світило сонечко, плили блакитні хмаринки... тобто ніщо не віщувало чогось поганого. Я йшла додому і раптом біля дверей під'їзду мене обганяє бабця з паличкою (так, не дивуйтесь, саме обганяє), бо махає рукою і говорить : "Дєточка, ти б нє отошла..." Я завмерла перед під'їздом. Рука, яка тяглася до дверей так і застигла в повітрі.
Поки рускоязична бабка мене обходила, я задумалася : "Відкрити їй двері чи ні? Адже бабка, яка прожила все життя у Львові, та так і не навчилася розмовляти українською, викликає підозри. Хто вона така? Ким працювала до мирної пенсії??? Може, агентом КГБ? Якщо так, то вона мучила мою бабцю на Замарстинові і полювала на інших бандерівців!!! А якщо так, то не треба їй відкривати двері!..... Але ж нас вчать бути милосердними змалечку, в школі, університеті, батьки, вчителі, навіть телевізор і той пропагує добро (в обмежених кількостях, правда). То як же ж бути??? Що важливіше -- патріотичні ідеї чи гуманізм???"
Поки я це все думала, бабка була майже біля дверей. Двері відкрилися, і вона зникла. А я стояла з відкритим ротом, не можучи повірити, що виховання робить з людьми...
